Україна завжди славилася співаками, а Національна опера сузір'ям першокласних вокалістів. Тут понад чотири десятиліття яскраво сяяв унікальний талант примадонни театру, народної артистки України та СРСР, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка та Державної премії СРСР, Героя України – Євгена Мірошниченка. Влітку 2011 року Україна відсвяткувала 80-річчя від дня народження легенди вітчизняної оперної сцени. У тому ж році вийшла перша монографія про її життя та творчість.
Вона була окрасою та символом української опери другої половини ХХ століття. З її мистецтвом пов'язана світова слава національної вокальної школи. Гарний самобутній голос – лірико-колоратурне сопрано Євгенії Мірошниченко ніколи не сплутаєш. Співачка віртуозно володіла вокальними техніками, потужним форте, прозорим піаніссімо, тонким філіруванням звуку, яскравим акторським талантом. Все це завжди було підпорядковане створенню чудових вокально-сценічних образів.
Іван Козловський казав, що Мірошниченко — не лише співачка від Бога, а й справжня актриса. Таке поєднання дуже рідко. Воно було лише у легендарної Марії Каллас. 1960 року, коли оперні артисти з Радянського Союзу вперше поїхали на стажування до театру «Ла Скала», Євгенія підвищувала рівень вокальної майстерності та готувала партію Лючиї з педагогом Ельвірою де Ідальго.
Дитинство та юність співачки Євгена Мірошниченко
Майбутня співачка народилася 12 червня 1931 року у невеликому селищі Першому Радянському Харківської області. Батьки — Семен та Сусанна Мірошниченко. Сім'я насилу пережила військове «лихоліття». Батько загинув на фронті, а мати залишилася одна із трьома дітьми — Люсею, Женею та Зоєю.
Після звільнення Харкова у 1943 році Люсю та Женю включили до спеціалізованого жіночого ремісничого училища радіосправи. Женя навчалася на слюсаря-збирача, Люся невдовзі повернулася додому. Там дівчинка брала участь у мистецькій самодіяльності. Спочатку вона танцювала, потім співала у хорі, яким керував хормейстер та композитор Зіновій Закордонний. Він першим розглянув талант молодої вихованки.
Закінчивши училище, Євгенія працювала слюсарем-збирачем першого розряду на Харківському електромеханічному заводі. Але її часто запрошували на виступи до Києва. Лише 1951 року вона вступила до Київської консерваторії до класу досвідченого педагога Марії Донець-Тессейр.
Жінка високої культури, енциклопедичних знань, професор володіла французькою, італійською, німецькою, польською мовами. А також готувала високопрофесійні кадри співаків оперних театрів та камерного виконавства. Марія Едуардівна стала другою матір'ю для Євгенії.
Вона вчила її співати, впливала формування особистості, радила, підтримувала морально, навіть матеріально. Професор підготувала Євгена Мірошниченка до Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція). Там вона стала лауреатом, здобула Велику премію та кубок міста Парижа.
Випускний іспит у консерваторії був дебютом Євгенії Мірошниченком на сцені Київського театру опери та балету. Євгенія співала партію Віолетти в опері Джузеппе Верді «Травіату» та зачарувала гарним голосом, тонким почуттям композиторського стилю. І гнучкою вердіївською кантиленою, а головне — щирістю та правдивістю у передачі глибоких почуттів героїні.
Робота в Київському оперному театрі
В історії світового оперного виконавства майже немає випадків, коли улюблена вокальна партія прикрашала репертуар артистки чотири десятиліття. Похвалитися цим, окрім Євгенії Мірошниченка, могла б італійська співачка Аделіна Патті. Її фантастичний вокальний стаж становив понад півстоліття.
Кар'єра Євгенії Мірошниченко розпочалася у Києві — вона стала солісткою Київської опери. Зі співачкою працювали: Борис Гмиря, Михайло Гришко, Микола Ворвулєв, Юрій Гуляєв, Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко.
Євгенії Мірошниченку дуже пощастило, бо у київському театрі вона зустріла досвідчених режисерів. У тому числі Михайла Стефановича, Володимира Скляренка, Дмитра Смолича, Ірину Молостову. Також диригентів – Олександра Клімова, Веніаміна Тольбу, Стефана Турчака.
Саме у співпраці з ними вона вдосконалювала свою виконавську майстерність. У репертуарі артистки з'являлися партії Венери («Енеїда» Миколи Лисенка), Мюзетти («Богема» Джакомо Пуччіні). А також Стасі («Перша весна» Германа Жуковського), Цариці ночі («Чарівна флейта» Вольфганга Амадея Моцарта), Церліни («Фра-Диявол» Даніеля Обера), Лейли («Шукачі перлів» Жоржа Бізе).
В інтерв'ю для журналу «Музика» Євгенія Мірошниченко розповідала: «Своє народження як співачки пов'язую насамперед із “Травіату” — цим шедевром Джузеппе Верді. Саме у ній відбулося моє артистичне становлення. А трагічна і прекрасна Віолетта — моє вірне і щире кохання».
Прем'єра опери «Лючія ді Ламмермур»
У 1962-1963 р.р. здійснилася мрія Євгенії - відбулася прем'єра опери "Лючія ді Ламмермур" (Гаетано Доніцетті). Вона створила досконалий образ героїні як завдяки вокалу, а й як талановита актриса. Під час стажування в Італії співачка була присутня на репетиціях у «Ла Скала», коли над партією Лючиї працювала Джоан Сазерленд.
Вона вважала її спів вершиною мистецтва, її талант уразив молоду українську артистку. Партія Лючиї, музика опери так схвилювали її, що вона втратила спокій. Вона одразу ж написала листа до Києва. Мірошниченко мав бажання і віру в успіх, що керівництво театру включить оперу в репертуарний план.
Виставу, поставлену режисером Іриною Молостовою та диригентом Олегом Рябовим, майже 50 років показували на київській сцені. Ірина Молостова знайшла найкраще сценічне рішення вистави. Вона розкрила закладену композитором і лібреттистом ідею вірного і всепереможного кохання. До трагічних висот піднялася Євгенія Мірошниченко у сцені божевілля Лючиї. В «арії з флейтою» співачка демонструвала віртуозне володіння голосом, гнучку кантилену, конкуруючи з інструментом. Але й передала тонкі нюанси почуттів страждальниці.
В операх «Травіату» та «Лючія ді Ламмермур» Євгенія часто вдавалася до імпровізації. Вона знаходила образні відтінки у музичних фразах, випробовуючи нові мізансцени. Акторська інтуїція допомагала їй реагувати на індивідуальність партнера, збагачувати відомий образ новими фарбами.
«Травіата» та «Лючія ді Ламмермур» — опери, в яких співачка досягла вершин майстерності та поетичного розвитку.
Євгенія Мірошниченко та її інші роботи
Дуже близький до творчої індивідуальності артистки зворушливий образ російської дівчини Марфи в опері «Царська наречена» (Микола Римського-Корсакова). У цій партії були широта діапазону, гранична гнучкість, тепло тембра. А також бездоганна артикуляція, коли навіть на піаніссимо було чути кожне слово.
«Українським солов'ям» називали у народі Євгена Мірошниченка. На жаль, ця ухвала, яка дуже часто є у статтях про співаків, сьогодні девальвована. Вона була примадонною українською оперною сценою з кристально-прозорим голосом діапазону на чотири октави. Голос унікального діапазону мали лише дві вокалістки у світі – знаменита італійська співачка XVIII століття Лукреція Агуярі та француженка Робен Мадо.
Євгенія була чудовою виконавицею камерних творів. Крім арій з опер, вона співала у концертах уривки з опер «Ернані» та «Сицилійська вечірня». А також "Міньйон", "Лінда ді Шамуні", романси Сергія Рахманінова, Петра Чайковського, Миколи Римського-Корсакова, Цезаря Кюї. І композиції зарубіжних авторів – Йоганна Себастьяна Баха, Антоніна Дворжака, Каміля Сен-Санса, Жюля Массне, Станіслава Монюшка, Едварда Гріг, українських композиторів – Юлія Мейтуса, Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Олександра Білаша.
Особливе місце у її репертуарі посідали українські народні пісні. Євгенія Семенівна – одна з найкращих виконавиць «Концерт для голосу з оркестром» (Рейнгольда Глієра).
Музична педагогічна діяльність
Євгенія Мірошниченко стала чудовим педагогом. Для викладацької роботи недостатньо виконавського досвіду та технічної майстерності, потрібні особливі здібності та покликання. Ці риси були притаманні Євгенії Семенівні. Вона створила вокальну школу, органічно поєднавши традиції українського та італійського виконавства.
Тільки для рідного театру вона підготувала 13 солістів, які посіли головні місця у колективі. Зокрема, це Валентина Степова, Ольга Нагірна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко, Тетяна Ганіна, Оксана Терещенко. А скільки лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів вокалістів успішно працюють у театрах Польщі – Валентина Пасічник та Світлана Калініченко, Німеччини – Олена Бєлкіна, Японії – Оксана Верба, Франції – Олена Савченко та Руслана Куліняк, США – Михайло Дідик та Світлана Мерліченко.
Майже 30 років артистка присвятила педагогічній діяльності Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського. Вона терпляче, з любов'ю виховувала учнів, прищеплювала високі моральні ідеали. І не лише навчала професії співака, а й запалювала іскри натхнення в душах молодих виконавців. Також прищеплювала їм прагнення ніколи не зупинятися, а завжди йти вперед до творчих вершин. Зі щирим хвилюванням говорила Євгенія Мірошниченко про майбутню долю молодих талантів. Вона мріяла створити у Києві Малий оперний театр, де могли б працювати українські співаки, а не виїжджати за кордон.
Завершення творчої кар'єри
Творчий шлях у Національній опері Євгенія Мірошниченко завершила саме партією "Лючія ді Ламмермур" (Гаетано Доніцетті). Ніхто не оголошував, не писав в афіші про те, що це останній виступ геніальної співачки. Але це відчували її шанувальники. Зал був переповнений. Євгенія виступила у спектаклі з Михайлом Дідиком, з яким вона підготувала партію Альфреда.
Ще у червні 2004 року постановою Київради було створено Мала оперу. Мірошниченко вважала, що столиця має мати камерний оперний театр. Тому стукала в усі двері кабінетів чиновників, але було марно. На жаль, заслуги перед Україною авторитет геніальної співачки не вплинули на чиновників. Вони не підтримали її ідеї. Так вона й пішла з життя, не втіливши своєї заповітної мрії.
В останні роки Євгенія Семенівна часто зустрічалася із журналістами, згадувала цікаві епізоди з дитинства. А також важкі повоєнні роки, навчання у Харківському ремісничому училищі. 27 квітня 2009 року геніальна співачка померла. Її самобутнє мистецтво назавжди увійшло історію європейської та світової оперної музики.
