Улюбленець публіки, символ молодої української музичної культури, талановитий артист Ігор Білозір саме таким запам'ятали його мешканці України та пострадянського простору. 21 рік тому, 28 травня 2000 року, прикра трагічна подія сталася у вітчизняному шоу-бізнесі.
Цього дня несподівано обірвалося життя Ігоря Білозіра, знаменитого композитора, співака та мистецького керівника легендарного ВІА «Ватра». Провести артиста в останню путь зібралося понад 100 тис. людей. Говорили про те, що саме того «чорного» дня було «вбито» українську пісню.
Суспільство з теплотою та любов'ю згадує життєвий та творчий шлях композитора, який вважав себе учнем Володимира Івасюка (автора пісні «Червона рута»).
З дитинства з музикою
Як вважав композитор, найбільш визначальним у житті є дитинство. Щаслива та людина, якій вдається поєднати справу дорослого та зрілого життя з наївними мріями дитинства. Талановиті та цілеспрямовані особистості не шукають причин, мотивації щось робити, бо звикли творити з юності. Життєва історія Ігоря Білозіра не стала винятком.
Ігор народився 24 березня 1955 року у місті Радехові (Львівська область). Він був четвертою дитиною в сім'ї. У старших класах уже намагався писати музику, створив свій шкільний гурт, грав на весіллях. Ігор був сумлінним та слухняним хлопцем.
Весною 1969 року всіх семикласників на весняних канікулах відправили до цирку. Не пішов лише Ігор, натомість він відвідав обласне радіо, зайшов до Марти Кінсевич. Тоді вона була найпопулярнішим диктором на радіо і вела авторську програму про естрадну музику «Мандрівний меридіан».
Завдяки досвідченості та інтуїції Марта Львівна зрозуміла, що до неї в гості прийшов не лише «фанатичний» хлопчик, який «мріє про радіо» чи хоче бути диктором, а й побачила у ньому майбутню велику зірку. Вона повірила хлопцеві, зробивши йому перший професійний запис пісень.
Семикласник Ігор не знав нотної грамоти. А з того, що записав тоді на радіо, залишилася пісня «Любить — не любить» і деякі частини, які він використав у «Пшеничній перевеслі» ВІА «Ватра».
Виникнення ВІА «Ватра» та вплив Володимира Івасюка
Саме після візиту на радіо до Марти Кінсевич хлопець вирішив поєднати майбутнє з музикою. Він вступив на хормійстерське відділення Львівського музичного училища. Потім Білозір закінчив ще й диригентське відділення Львівської консерваторії. Для отримання диплому залишалося лише захистити його. Але творчість поета Богдана Стельмаха, на чиї слова Ігор написав дипломну роботу — рок-оперу «Стіна», було заборонено. Захист диплома кілька років переносили та пропонували варіанти — переписати твір чи взяти іншого автора. У творчості Білозір не був готовий йти на компроміси та виявив характер. Власне він так і не отримав диплом про вищу композиторську освіту.
Цікавим фактом про поєднання різних доль є те, що Білозір навчався у того ж викладача, що й Володимир Івасюк, — Лешека Мазепи. Хоча Ігор не дружив із Володимиром, але часто згадував про те, як вони сиділи на лекціях поряд. 4 червня 1977 року Ігор Білозір одружився з Оксаною Розумкевич. І очолив перший колектив – ансамбль «Ритми Карпат» Львівського автобусного заводу.
25 червня 1979 року в обласній філармонії створено вокально-інструментальний ансамбль під керівництвом Ігоря Білозіра «Ватра». Учасники ансамблю мріяли про гарні сценічні костюми, світло та мікрофони. Вони «майстрували» звукові стовпчики. Перші виїзди в далекі та близькі райони та села були на автобусі. Учасники не раз витягували його зі снігових заметів чи болота.
Репертуар включав пісні, слова та музику до яких писав Ігор Білозір. Саме тоді він уперше виявив себе як професійний самостійний композитор. Приємні подарунки зробив Ігореві актор Юрій Брилінський. Він подарував артисту для нової квартири свій історичний рояль, який не вміщувався у кімнаті театрального гуртожитку. 1980 року Юрій познайомив Ігоря з Богданом Стельмахом (його улюбленим поетом). До Білозір потрапили тексти, які були призначені для трагічно загиблого Володимира Івасюка.
Ігор Білозір: Розвиток творчої кар'єри
Стельмах та Білозір знайшли взаєморозуміння одразу. Обидва любили засиджуватися до ранку та творити. Так з'явилися їх перші спільні композиції, якими Білозір пізніше прославив «Костер». Перше визнання колектив знайшов у Тернополі. У квітні 1981 року ВІА «Ватра» став не лише лауреатом IV республіканського конкурсу комсомольської пісні «Молоді голоси», а й його яскравим відкриттям.
Свої перші вдалі пісні Ігор запропонував Софії Ротару. Але вона їх взяла, оскільки тексти були чоловічого характеру. Нічого жіночого, окрім підспівок, на початку історії гурту «Ватра» не було, солували лише чоловіки. Бек-вокалістками були Оксана Білозір, Марта Лозинська та Світлана Соляник. Згодом понад 10 років Ігор писав пісні переважно для Оксани, котра згодом стала солісткою ВІА «Ватра».
1 січня 1982 року вперше вийшов музичний телефільм Львівського телебачення "Ватра" кличе на свято. За 7—10 років концертів та перших телеверсій музичного фестивалю «Червона рута» це був найсучасніший продукт. Це нове поєднання можливостей телеефіру та музики, створення музичного кінопортрета знаменитостей. Як результат — шалений, неперевершений, але справедливий успіх.
Ставлення влади до творчості
Радянський Союз ще не послабив свого впливу. Тому учасники надалі мали багато неприємностей — догани, звільнення, цькування з боку чиновників від культури. Офіційна влада висловлювала багато претензій ВІА «Ватра» за націоналізм, релігійні натяки, консерватизм та ін.
На найвищих рівнях обробки народних пісень сміливі та сучасні ритми таланту Ігоря сприймали не музично, а політично. Тобто з одного боку, було серйозне народне захоплення ВІА «Ватрою». А з іншого боку, влада постійно ставила музикантам перешкоди у розвитку.
Саме через цей тиск ансамбль набагато краще сприймали під час світових гастролей у Середній Азії, на Сході, Угорщині та Німеччині, ніж у рідних краях. Така ситуація була протягом 1980-х років, поки 1990 року Ігор не прийняв запрошення на стажування до США та Канади. Там він мав на меті освоїти професійний музичний бізнес, навчитися працювати з новим музичним обладнанням. Але зрозумів, що далеко від батьківщини так довго не протримається.
Коли він повернувся додому, то розлучився з першою дружиною, поховав батька. Все це дуже вплинуло на життєрадісного та оптимістично налаштованого артиста. Наприкінці 1990-х років він знову одружився, продовжував писати пісні та інструментальну музику. Але народної слави та визнання поки що не було. Лише 1997 року Білозіру було присвоєно звання «Народний артист України».
У ніч з 8 на 9 травня 2000 року Ігоря Білозіра було жорстоко побито за спів українських пісень у кафе «Імператорська кава». Це сталося на очах у десятків людей у центрі Львова, за 500 кроків від батьківського будинку Ігоря. 28 травня у лікарні назавжди зупинилося серце музиканта. 30 травня понад 100 тис. людей проводжали в останній шлях відомого композитора.
Ігор Білозір: Невідомі сторони життя
Обдаровані люди дуже рідко зосереджуються лише одній сфері життя. Вони вимагають багато енергії для реалізації своїх задумів, тому сміливо приміряють він інші іпостасі. Не всі шанувальники артиста знали, що він був «своєю людиною» у світі українського кіно. Артист навіть дебютував у ньому 1985 року в рамках телевізійного міні-серіалу Григорія Кохана «Кармелюк».
Актор Іван Гаврилюк, який розповів про цей період життя Ігоря, познайомився з композитором у 1977 році на зйомках фільму «Спокута чужих гріхів». Їх познайомив легендарний актор, суперзірка та секс-символ вітчизняного кінематографу Іван Миколайчук. Він зіграв головну роль у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».
Гаврилюк згадував про те, що був вражений легкістю, з якою Ігор Білозір знаходив спільну мову з людьми. Навіть роль у серіалі "Кармелюк" він отримав випадково. Він просто прийшов під час зйомок у готельний номер друга Гаврилюка. І до розмови приєднався режисер Григорій Кохан. І він уже за кілька хвилин сказав: «Ігоре, ти завтра знімаєшся в кіно!».
Хобі артиста
Окрім цього «кінематографічного епізоду», Ігор Білозір також був пристрасним шанувальником футболу. Він заряджався від емоцій уболівальників та гри на полі. Звісно, він вболівав за львівський футбольний клуб «Карпати» та дружив із учасниками команди. У свою чергу легенда українського футболу Степан Юрчишин відвідував концерти ВІА «Ватра». Ігор був не лише знавцем футболу, а й практиком. Він любив одягнути форму і побігати, завжди тренував і залучав до гри своїх колег-музикантів.
Був "своїм" Білозір і в театрі. Режисер та актор Федір Стригун згадував про те, що Ігор часто заходив до Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Йому подобалися особлива атмосфера та можливості театру. Тому він мав ще мету реалізуватися як театральний композитор. Перша серйозна «проба пера» Білозіра у театрі відбулася 1985 року під час прем'єри п'єси «Олекса Довбуш». Федора Стригуна призначили головним режисером драматичного театру ім. Заньковецькій. Після цього у Ігоря з'явилося більше можливостей здійснювати проекти на театральній сцені.
