Назва групи Dire Straits можна перекласти на російську мову по-різному – «Безвихідне становище», «Стиснуті обставини», «Тяжка ситуація», у будь-якому випадку, словосполучення, що не вселяє оптимізму.
Тим часом хлопці, вигадавши таке найменування для себе, виявилися людьми не забобонними, і, мабуть, тому кар'єра в них задалася.
Принаймні у вісімдесяті ансамбль став одним із найзначніших і комерційно успішних в історії сучасної музики.
У 1977 році два британські хлопці, брати Марк і Девід Нопфлери, запропонували своїм друзям – Джону Іллслі та Піку Уізерсу приступити до спільного музикування.
Родичі взялися за гітари, Джону дісталася басуха, а Пік присів за ударну установку. У такому складі і почали репетирувати, відточуючи виконавську майстерність.
Основу репертуару гурту складали пісні талановитого Марка Нопфлера у стилі блюз-рок із вкрапленнями кантрі, рок-н-ролу та джазу. І ці меланхолійно-задумливі композиції стали гідною відповіддю іскрометному і нахрапистому панк-року, що набирав тоді обертів.
На ранніх стадіях Дайр Стрейтс
Депресивна, але іронічна та фонетично милозвучна назва Dire Straits запропонував сторонній музикант, який жив на той час в одній кімнаті з барабанщиком Уізерсом.
На той момент хлопці справді зазнавали фінансових труднощів, були «на мілини», тож найменування для групи підходило ідеально.
У перший рік існування Нопфлери та товариші записали пілотну касету, куди увійшло п'ять пісень, у тому числі і майбутній хіт Sultans of Swing, та запропонували прослухати опуси знайомому радіоведучому з ВВС Чарлі Жилетту.
Чарлі Жилетт настільки виявився вражений почутим, що відразу поставив «Султанов» в ефір. Пісня пішла в народ, а через кілька місяців група вже підписувала контракт з Phonogram Records.
Дебютний альбом записувався у столичній студії Basing Street. Працювали весь лютий 1978 року, витратили на запис понад 12 тисяч фунтів стерлінгів, проте особливих дивідендів витягти за працю не вийшло.
Платівка погано рекламувалася, критики та публіка відреагували на реліз мляво. Тим не менш, тоді ж Dire Straits розпочали активну концертну діяльність, виступаючи в спільних концертах з Talking Heads, що набирали обертів.
На англійців звернули увагу американці з Warner Bros. Records, які випустили дебютник у США та поширили його практично по всьому світу.
Кантрі-рок родом із Лондона підкорив не лише прискіпливих американців, а й благодушніших канадців, австралійців та новозеландців. Добре сприйняли цю роботу і в Європі.
У 79-му хлопці зробили велике турне північноамериканським континентом, де за місяць відіграли півсотні вистав у набитих вщерть залах.
Легендарний Боб Ділан побував на їхньому концерті в Лос-Анджелесі, вразився виступом і запросив Марка Нопфлера та Піка Візерса на запис власного альбому Slow Train Coming.
До запису другого диска під назвою Communique Dire Straits приступили наприкінці 78 року на Багамських островах. Він вийшов улітку 79-го і закріпився на першому рядку німецьких чартів.
Композицію Lady Writer випустили як сингл. На альбомі продовжувалась культивуватися та ж лінія, що виробилася на першому. У музичному та текстовому плані робота виявилася більш досконалою, але все з тим самим «однокольоровим» саундом.
Зміни у музиці та складі
У липні 80-го група розпочала роботу над третім диском і до осені завершила її. У процесі запису брати Нопфлер сильно конфліктували один з одним.
Марк наполягав на розширенні музичної палітри, а Девід вважав, що ансамблю потрібно розробляти стару жилу, яка принесла йому відносний успіх.
Зрештою, Девід з гуркотом покинув Dire Straits, так що його участь над Making Movies навіть не згадувалося на конверті платівки, партії ритм-гітари дописувалися іншим музикантом.
На гастролі колектив вирушив із двома новими учасниками: клавішником Аланом Кларком та гітаристом Хелом Ліндесом.
Making Movies відрізнявся від колишніх робіт Dire Straits креном у арт-рок, ускладненістю аранжувань та тривалістю композицій, що стало візитівкою групи надалі.
Основу лірики альбому складали зарифмовані особисті переживання Марка Нопфлера – філолога за освітою. Найбільш успішною з цього альбому піснею стала Romeo and Juliet, яка розповідає про нещасливе кохання майже за Шекспіром.
Наступний студійний шедевр гурту Love over Gold вважається якщо не найкращим, то одним із … у їхній дискографії.
Майстерність музикантів досягла апогею, а довжелезні рок-сюїти захоплювали вишуканістю та різноманітністю аранжувальних рішень. Експеримент удався на славу.
Восени 1982-го альбом отримав статус золотого у Штатах і високо підносився у багатьох європейських чартах.
У розпал перебудови навіть радянська фірма грамзапису «Мелодія» випустила цю чудову платівку в СРСР, без купюр і з оригінальним переднім оформленням обкладинки!
Хіба що кирилицею було набрано назву гурту та самої платівки – «Кохання дорожче за золото», а лідер гурту фігурував під прізвищем Кнопфлер – перекладачів збентежила буква «кей» на початку англійського написання.
Примітно, що цей альбом був повністю спродюсований самим Марком і містив лише п'ять композицій – дві на першій стороні та три – на другій.
Початкова річ Telegraph Road триває 14 хвилин, але в ній кілька разів змінюється мелодійний малюнок, темп, настрій, що вона слухається на одному диханні.
Незабаром після виходу платівки у світ групу залишив Пік Візерс. Йому на заміну було запрошено ударника Террі Вільямса. З цим хлопцем у складі і було записано подвійний концертник Alchemy: Dire Straits Live.
Його випустили не тільки на вінілі, а й на компакт-диску, що набирав популярність.
Брати по зброї
Перед новим 1984 роком Dire Straits повернулися до студії для запису нового, п'ятого альбому. Згодом його назвали найбільшим диском як у скарбниці самої команди, так і цілого десятиліття.
На той час у групі з'явився додатковий органіст Гай Флетчер із Roxy Music, пішов гітарист Хел Ліндес, а замість нього поза штатом був рекрутований американець Джек Сонні.
Террі Вільямс залишився в основному для участі у зйомках кліпів та для концертів, а в студії партії ударних були довірені джазовому барабанщику Омару Хакіму.
Пам'ятайте вступ у Money for Nothing, де перед знаменитим гітарним програшем наростає синтезаторний вал і барабанний довбень – отак перкусію якраз шалено розриває Вільямс.
Чудо-запис з'явився навесні 1985 року і завоював увесь світ без винятку. Багато пісень з альбому зайняли найвищі місця в хіт-парадах: по-перше, звичайно, Money for Nothing, по-друге, Brothers in Arms та Walk of Life.
Пісня «Гроші на вітер», написана Марком Нопфлером за підтримки Стінга, виборола «Греммі».
Комерційний успіх Brothers In Arms значною мірою зумовлений тим, що він став першим в історії CD, надрукованим мільйонним тиражем.
Йшлося про те, що саме ця робота особливо яскраво розкрутила CD-формат і забезпечила йому лідерство серед аудіоносіїв на багато років уперед.
Гастролі на підтримку альбому мали грандіозний успіх. До речі, перший концерт у рамках турне відбувся в югославському Спліті, а не в Англії або де-небудь ще в Західній Європі.
Під час виступів на батьківщині гурт прийняв участь у найкрутішому благодійному заході Live Aid.
Dire Straits заспівали дві композиції: Sultans of Swing та Money For Nothing у компанії зі Стінгом. Завершився світовий тур у Сіднеї (Австралія), там Дайр Стрейтс встановили абсолютний рекорд виступів – 16 шоу за 20 вечорів.
"Брати по зброї" підкорили публіку і за океаном: 9 тижнів нагорі списку альбомів Billboard - це вам не жарт!
Ну і знаменитий кліп MTV на найкращу річ з альбому не варто скидати з рахунків:
Розлучилися, але не назавжди
Здавалося, розумно було б кувати залізо, поки гаряче, негайно братися до запису наступного диска. Але Марк Нопфлер тимчасово розпустив гурт заради сольної творчості та написання музики до кінофільмів.
Наново чоловіки зібралися разом на збірному концерті на честь 70-річчя Нельсона Мандели 11 червня 1988 року, а за три місяці було офіційно оголошено про розпуск ансамблю.
Через два роки Dire Straits вийшли на сцену в ще одному live-збірнику, де окрім них виступали Кліфф Річардс, Елтон Джон, Genesis, Pink Floyd та багато інших зірок світового року.
Останній альбом
На початку 91-го старі друзі Марк Нопфлер та Джон Іллслі вирішили знову зібрати групу, запросивши для вірності Алана Кларка та Гая Флетчера.
У компанію до цього квартету було залучено багато сесійних музикантів, серед яких варто виділити саксофоніста Кріса Уайта, гітариста Філа Палмера, ударника Джеффа Поркаро з Toto.
Альбом On Every Street надійшов у продаж у вересні 1991 року. Незважаючи на те, що за шість років шанувальники скучили за Dire Straits і вже не сподівалися почути від неї щось новеньке, комерційний успіх виявився напрочуд скромним, рецензії мали стримано-нейтральний характер.
Лише в одній Великобританії платівка дісталася першого рядка, а ось у США вона задовольнялася лише дванадцятою позицією.
Згодом цінність останньої роботи групи значно зросла, і через кілька десятиліть можна впевнено сказати: це добротний зразок сучасної поп-музики.
