За історію поп-музики зустрічається чимало музичних проектів, які під категорію «супергруппа». Це ті випадки, коли відомі виконавці вирішують об'єднатися для подальшої спільної творчості. В одних експеримент вдається, в інших не дуже, але загалом усе це завжди викликає непідробний інтерес у аудиторії. Bad Company – типовий приклад такого підприємства з приставкою супер, що грає гримучу суміш харда та блюз-року.
З'явився ансамбль у 1973 році в Лондоні та складався зі співака Пола Роджерса та басиста Саймона Кірка, які прийшли з гурту Free, Майка Ралфса – екс-гітариста Mott the Hoople, ударника Боза Баррела – колишнього учасника King Crimson.
Роль менеджера групи погодився він взяти досвідчений Пітер Грант, який зробив собі ім'я співпрацею з Led Zeppelin. Спроба вдалася на славу – гурт Bad Company моментально став популярним.
Яскравий дебют Bad Company
Стартувала «Погана компанія» просто чудово, спростовуючи поняття: «як ви корабель назвете, так він і попливе». Довго розмірковувати над назвою платівки хлопці не стали: на чорному конверті красувалися лише два слова білого кольору – Бед компані.
Диск надійшов у продаж влітку 74-го, і одразу вистрілив: №1 у Billboard 200, піврічне знаходження у списку альбомного чарту Великобританії, набуття платинового статусу!
Згодом його включили до сотні найбільш комерційно успішних альбомів сімдесятих років. Пара синглів із нього займала високі місця у хіт-парадах різних країн. До того ж команда здобула репутацію міцного концертного колективу, здатного заводити зал із перших акордів.
Майже через рік, у квітні 75-го, гурт випустив другий альбом, який отримав назву Straight Shooter. Продовження вийшло не менш переконливим – з високими позиціями у різних рейтингах та топах. Особливо критиці та слухачам припали до душі два номери – це Good Lovin' Gone Bad та Feel Like Makin' Love.
Не зменшуючи обертів, наступного 1976 року «хлопчаки-погані» записали третє музичне полотно – Run with the Pack. Нехай особливого ажіотажу він не викликав, як перші два, але також виявився добрим у плані реалізації. Відчулося, що колишній запал і запал у музикантів злегка згас.
До того ж, на них у психологічному плані важко вплинула смерть від передозування наркотиків їхнього спільного друга – гітариста на ім'я Пол Кософф. Роджерсу та Кірку, зокрема, він був знайомий із спільної роботи у групі Free. За старою пам'яті віртуоза запросили взяти участь у гастрольному турі Bad Company, але не судилося збутися.
Накатаною колією Bad Company
Пара наступних альбомів містила в собі безліч хорошого матеріалу, але вже не такого соковитого і красивого, як на попередніх. Burnin' Sky (1977) та Desolation Angels (1979) слухаються із задоволенням шанувальниками рок-музики й у наші дні. Заради справедливості варто зауважити, що з того періоду кар'єра колективу пішла низхідною, він почав поступово втрачати колишню затребуваність у споживача музичного продукту.
Burnin' Sky як би за інерцією став золотим, проте музична критика визнала пісні на ньому досить стереотипними, з передбачуваними ходами. Неабиякою мірою вплинула на сприйняття твору і музична атмосфера – щосили буяла панк-революція, і хард-рок із блюзовими мотивами сприймався не так доброзичливо, як десятьма роками раніше.
П'ятий альбом Desolation Angels мало чим відрізнявся від попереднього в плані цікавих знахідок, проте містив у собі крутий шлягер Rock In' Roll Fantasy і неабиякий відсоток використання клавішних. До того ж постаралося дизайнерське бюро Hipgnosis, що створило стильну обкладинку для платівки.
Зовсім стало тривожно за долю Bad Company, коли втратив до неї інтерес її фінансовий геній в особі Пітера Гранта, ділова хватка якого сприяла комерційному успіху групи.
Грант сильно здав після звістки про смерть близького друга, барабанщика "цепелінів" Джона Бонема в 1980 році. Все це опосередковано позначилося на всьому, чим відав і займався знаменитий менеджер.
Фактично, його підопічні були надані самі собі. Усередині колективу посилилися чвари, чвари, доходило навіть до рукопашної студії. Початком кінця можна вважати випущений 1982 року неоднозначний альбом Rough Diamonds.
І хоча в ньому є певний шарм, класні музичні епізоди, різноманітність та професіоналізм, відчувалося, що робота проводилася з-під палиці, заради комерційних зобов'язань. Незабаром оригінальний склад компанії був розформований.
Друге пришестя
Через чотири роки, 1986-го, «погані» повернулися, але без звичного Пола Роджерса біля мікронної стійки. Для заповнення вакансії було запрошено вокаліста Брайана Хоу. Перед гастролями недорахувався ансамбль та бас-гітариста Боза Баррела.
Його замінив Стів Прайс. До того ж освіжив саунд клавішник Грег Дечерт, який прийняв у записі альбому Fame and Fortune. Гітарист Ральфс та ударник Кірк залишилися на місці та склали ядро культової команди. Нова робота була стовідсотковим AOR, який незважаючи на скромність чартових досягнень може вважатися класикою стилю.
У 1988-му вийшов диск під назвою Dangerous Age з підлітком на конверті. Платівка стала золотою, на ній на повну силу розгорнувся Хоу як вокаліст та автор мелодійно-енергійних пісень.
Перманентно у групі наростали напружені відносини між фронтменом та рештою музикантів команди, альбом Holy Water (1990) записувався з великим скрипом, нехай і мав після виходу непогану касу.
Проблеми оголилися під час роботи над наступним диском з пророчою назвою Here Comes Trouble («А ось і неприємності»). Хлопці остаточно посварилися, і Хоу з недобрим почуттям покинув гурт.
1994-го замість нього до складу влився Роберт Харт. Його голос записаний на альбомах Company Of Strangers та Stories Told & Untold. Останній виявився набором з нових пісень та переспівів старих хітів за участю кількох запрошених зірок.
Надалі відбувалося ще кілька реінкарнацій зіркового колективу, зокрема, із поверненням харизматичного Пола Роджерса. Досі відчувається, що ветерани, що старіють, ще не втратили ентузіазму, шкода, тільки з кожним роком все виразніше приходить усвідомлення: так, хлопці, ваш час безповоротно пішов…
